Ведучий «Битви екстрасенсів» Павло Костіцин: «Я їхав у трамваї й думав, що ліпше купити на 30 копійок – половинку хліба чи квиток»

Битва екстрасенсів

Бог явно поцілував Пашу Костіцина в тім’ячко вже при його народженні, обдарувавши красою, завидною фігурою, неконфліктним характером, цілеспрямованістю та багатьма іншими чеснотами. Однак доля-лиходійка періодично ставить йому підніжки, зрештою з усіма своїми чеснотами Паша програє й дістає по голові. Хай там як було, сьогодні Костіцин не лише популярний ведучий, а ще й (тримайтеся, дівчата!) один із найпривабливіших і найперспективніших наречених України.



— Пашо, життя твоя сповнене контрастами. Приміром, народившись у Криму, ти примудрився дитинство провести за Полярним колом. Зовні — викапаний хан Батий, попри те що батьки аж до кісток люди російські. А ще з усією неземною красою та фактурністю, якими ти обдарований, графа «родинний стан» у твоєму паспорті дотепер чиста.



— Усе справді так. Мій батько — капітан далекого плавання, тривалий час працював на Півночі в порту. Щоб не ризикувати, відправив маму народжувати до Євпаторії, а потім забрав нас. Щодо моєї східної зовнішності, так 360 років татаро-монгольського ярма не минулися, напевно, в генах моїх тече кров Тамерлана або Чингізхана. У моєму чукотському дитинстві хоч що було: північне сяйво, білі ночі, молоді олені й косатки. Чукчі — добрий, наївний, чуйний народ, на жаль, зіпсований цивілізацією. Їхній організм генетично не сприймає алкоголь, і люди з Великої землі неабияк цим користуються: привчають до пияцтва аборигенів, вимінюючи на «вогненну воду» дорогущі хутра. Чукчі всім щиро вірять, усіх люблять. Пам’ятаю, як у магазині місцевий Кола Бельди напідпитку дві години стояв у черзі, усіх уперед пропускав: «Хазяйка, прахади, прахади. У мене сьогодні відпустка, мені спесить нікуди».



— Ти нормально переносив північний клімат, не хворів?



— Ні, усе було чудово. Шкода, закінчилося швидко. Батьки накопичили гроші й переїхали до Євпаторії, до жаданого сонця й моря. На Великій землі я вперше зауважив, що, виявляється, діти вельми заздрісні. На Півночі ми всі були рівними — їли дивовижні фрукти з Голландії, носили джинси й жували жуйки з Америки, іграшки діставалися нам з Китаю. Дорослі добре заробляли, і нам, малечі, ні в чому не відмовляли. Звісно, у новому місті я захотів усіх почастувати. Виніс надвір бутерброди з гарною ковбаскою, шоколадні цукерки, яскраві іграшки: мовляв, пригощайтеся! Однак мій порив хлопці не оцінили: насупилися, губи стулили, відвернулися.



— Інший би зрозумів, що надалі ліпше не витикатися. А ти…



— А я поступив до міської театральної трупи «Золотий ключик», що гриміла на весь Радянський Союз. Про нас розповідали в програмі «Час», показували в передачі «До 16 і старше». Я грав всі головні ролі, тому, по-перше, до 14 років перехворів на зоряну хворобу, а по-друге, плавно перескочив через перехідний вік. Саме тоді я однозначно вирішив стати телеведучим.



— А в скільки років відчув перший телевізійний облом?



— Ні в скільки. Спочатку потрапив на Євпаторійське телебачення, потім на обласне — і пішло-поїхало. Незабаром мене запросили на комерційний канал у Сімферополь, де ми робили репортажі на замовлення НТВ і РТР. Я вів новини. На телебаченні, коли я починав, не було нинішніх технічних можливостей — телесуфлера, підслуховування. Текст учили напам’ять, так, щоб від зубів відскакувало. Невдовзі посипалися пропозиції, про які інші навіть мріяти не наважувались: мене кликали кореспондентом РТР по Криму, запрошували працювати на ТВЦ і РТР. Але я вибрав Київ, з харківського інституту перевівся до Театрального інституту імені Карпенка-Карого на режисерський факультет. Покійний керівник курсу Валентин Кісин мене відразу попередив: «Запам’ятай: на курсі ти будеш білою вороною».



— Зі знаком плюс чи зі знаком мінус?



— А яка різниця? У будь-якому разі виділятися — це добре. Однокурсники поставилися до мене по-різному — хтось полюбив як «свого хлопця», що завжди в доброму гуморі, а хтось не злюбив: мовляв, провінційний нахаба, скрізь лізе, по трупах іде… Я «української мови» попервах не знав, а в театральному інституті без неї нікуди. Зате від природи маю гарний слух, швидко один в один переймаю інтонації, відповідно, на заняттях зі сценічного мовлення видавав стовідсотковий результат. Викладачі мене за це папужкою називали. Хіба однокурсникам могло таке сподобатися? Через місяць помер Кісин, наш курс почали кидати від одного викладача до іншого. Нехай вибачать мені педагоги, але я ігнорував абсолютно всі заняття, ходив тільки на лекції Вадима Скуратівського й на історію кіно. Решту брав із книг. Диплом захистив відразу за трьома напрямами: режисер, художній керівник і автор програми «Перехрестя кохання».



— А як зустріли тебе на телебаченні?



— Я з 12 років у творчих колективах, тому всі залаштункові капості знаю чи не з пелюшок, у тераріумі однодумців існую досить легко. У житті не був причетний до жодної інтриги, до жодного скандалу, ні з ким із колег не спав, нікого не спокушав, не підставляв, не кидав.



— Дійсно, кому такий правильний сподобається?



— Певна річ, нікому. У 23 роки я приїхав у Київ на «Наше радіо». Жахлива, вогка осінь, дуже важка робота. Я прокидався о п’ятій ранку, їхав на прямий ефір, цілий день крутився на радіо. Пізно ввечері приповзав на найману квартиру, падав мертвим. А вранці знову підйом. Якось не витримав, сів у потяг — і додому. Став благати: «Мамо, край. Зламався — не можу більше». Гадаєш, що вона мені сказала? «Нічого не вдієш, синку. У Криму тобі більше нема чого робити, тут нічого не здійсниться, глухий кут». Вручила матрац, пральну машинку «Малютка» і посадила в потяг.



— Без спально-пральних засобів не поїхав би?



— Це був своєрідний знак: «Назад дороги немає. Терпи, синку, відтепер усе робитимеш тільки сам». Я довго поневірявся по знайомих, знімав кути. Коли нарешті з’явилася можливість оплатити окрему квартиру й розкласти на ліжку власний матрац, послати не чуже — своє простирадло, надягти на подушку нову наволочку, я по-справжньому розпружився й заснув сном дитини. А прокинувшись, чітко усвідомив: «Здається, найстрашніше залишилося позаду». При цьому в кишені часто було рівно 30 копійок, я їхав у трамваї й думав, що ж на них ліпше купити — половинку хліба чи квиток. Адже тоді контролери лютували.



— І що зрештою переважувало?



— Хліб! (Сміється). Нагородою за терпіння стало те, що мене запросили пройти кастинг у передачу «Кохання з першого погляду» і відразу затвердили. Взагалі ведучий на телебаченні — найуразливіша ланка. Його успіх чи неуспіх залежать від величезної кількості суб’єктивних чинників. Нехай глядач у всіх питаннях одностайно проголосує за твою кандидатуру, вирішує продюсер. А в нього, своєю чергою, безліч порадників. Я не притягувався, не засуджувався, у зв’язках, що ганьблять, не був.



— А ти у свої 31 жодного разу не був одружений?



— Жодного разу. Але свято вірю, що через п’ять-шість років моє бажання мати сина нарешті збіжиться з бажанням відшукати гарну дружину й у нас буде нормальна сім’я.



— Отже сьогодні, Пашо, ти один із найпривабливіших наречених України. Знаменитий ведучий, квартира в центрі, грошей — неміряно, сам — красень.



— Ой, і не кажи! А я й не здогадувався, що маю скільки переваг. До того ж не можу сказати, що мене шанувальниці неабияк домагаються. Є, щоправда, одна подруга дитинства, котра не знає, на якій кульгавій кобилі під’їхати, — і мене зваблює, і маму. Вона людина непогана, могла б стати чудовою дружиною, господаркою. Та що вдієш — немає кохання…



Дивіться 28 жовтня прем’єру на СТБ — «Битва екстрасенсів».



За матеріалами тижневика «Бульвар»