PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9ImJpdHZhLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Павло Костіцин: «Якби в “Битві екстрасенсів” були підставні люди, нічого б не вийшло»

Битва екстрасенсів

Керівництво каналу СТБ наважилося запросити Павла Костіцина на роль ведучого реаліті-шоу аж ніяк не відразу. Причини коливань були з розряду «кінематографічних». Глядач занадто звикає до серіальних «ментів» і «бандитів», щоб сприймати акторів, які їх грають, у іншій іпостасі. Роботами Павла, які найбільше запам’яталися, донедавна залишалися «Кохання з першого погляду» і «Ігри патріотів», де він був незмінно доброзичливий, веселий і відкритий. Та виявилося, що й роль дещо демонічного й загадкового «Воланда» — ведучого «Битви екстрасенсів», йому пасує. Сам Павло вважає це цілком природним. «Невипадкова людина на телебаченні мусить мінятися залежно від поставлених завдань», уважає він. Про проект і розважальне телебачення в цілому читайте в інтерв’ю «ТК».



— Не секрет, що в таких проектах не обходиться без постановочної частини. Наскільки вона суттєва в «Битві екстрасенсів»?



— Якщо ці питання «чіпляють» глядача, то це вже добре для проекту. Отже, той хід, що був придуманий, спрацьовує. Та якби там справді були підставні люди, то нічого б не вийшло. Такі можуть зіграти в «Будинку-2», у «Фабриці зірок». Там продюсери можуть примусити учасників сваритися з якихось причин. І в них не залишається вибору, крім як стати слухняними маріонетками. У «Битві екстрасенсів» цього немає. Тут головне завдання учасників — насправді виявити свої неординарні здібності. Розіграти їх або підіграти їм неможливо. Хіба що дещо спрямувати в потрібне русло. Хоча робити це треба ненав’язливо.



У другій програмі наша «київська відьма» Лада Лузіна (при всій повазі до неї) зіграла тільки в мінус проекту. Бо явно підказувала учасникам, наводила на потрібні відповіді. Це в епізоді, коли учасники в Національному музеї історії України мусили вгадати із трьох головних уборів шапку, що належала славному гетьманові Богдану Хмельницькому. І Лада, як на мене, їм підігравала. Але такі моменти вираховуються відразу. Навіть непрофесіоналами. Тому розіграшів, постановок, наявних у більшості реаліті-шоу, у нас немає. У цьому, можливо, й успіх формату. Принаймні в Росії він успішно йде вже третій сезон.



Це не підглядання в замкову щілину, як у «Будинку» або «Фабриці», а битва між людьми, які намагаються переконати всіх, що вони — виняткові. Поки глядачі бачать тільки перші кроки, а ми зараз знімаємо вже середину проекту й спостерігаємо, які зміни відбуваються всередині. Учасники почали жити іншим життям. Якщо спочатку вони підтримували одне одного, навіть підказували, то тепер «битва» відбувається не тільки на екранах. Люди розуміють, що все вкрай серйозно. Адже вони борються не за грошовий приз або трикімнатну квартиру. Учасники шоу реально хочуть довести, що вони чарівники. І це цікаво.



— У чому ви бачите головне завдання шоу — це суто ентертейнмент (від англ. entertainment — розвага) чи є якісь надзавдання?



— Ми ж не займаємося виробництвом фестивальних фільмів, і ми — не Микита Михалков, що знімає раз за сім років шедевр. У будь-якому разі, телебачення — це насамперед ентертейнмент. Втім, слід враховувати те, що я вже «древньої формації». Як у телебаченні, так і взагалі, незабаром 33 роки стукне. Мене в інститутах учили, що телебачення має виконувати освітню функцію. І я з цим згоден. Це справді четверта влада, що має колосальний вплив на розум. У нас є й прихований повчальний елемент.



Зараз наша країна перебуває на роздоріжжі й уже протягом десятиліть не може нікуди повернути. Суспільство розшароване, розгублене, ніхто не вірить навіть у завтрашній день, не кажучи вже про те, що хтось вірить у чудо. А коли немає надії на допомогу, люди починають звертатися до шарлатанів, «чарівників». Реально щось із себе представляють одиниці, та заробляють на цьому сотні. Ми хочемо, щоб ці зневірені люди розуміли, як відрізнити правду від неправди. Оскільки й потойбічний світ, в існування якого наші учасники намагаються всіх переконати, повен обману й підстав чистої води. Психологи нашої програми відразу визначають, де міський божевільний, а де людина зі здібностями цілителя тощо. І тепер у глядача є можливість зрозуміти цю різницю та зробити свої висновки.



— Але ж без «міських божевільних» у такому проекті не так цікаво?



— Безумовно, і це одна зі складових рейтингу програми. Без цього нікуди. Але ми хочемо переконати людей, що в житті є місце чуду. Перші дві програми, на мій погляд, змогли це довести частково, наступні програми будуть сильнішими. Що жорсткіше боротьба усередині проекту, то значущіші чудеса зобов’язані здійснити учасники, щоб дійти до кінця. До фіналу їх залишиться троє. Найдивніше, що ми, творці програми, на самому початку для себе визначили, хто це може бути. А після третьої програми всі наші припущення розсипалися, наче замок із піску. Усе виявилося дуже непередбачуваним. Ті, хто видавався унікальним і перспективним, на перевірку виявилися досить слабкими. Це те, про що я веду мову — освітній момент. Обкладинка виявилася привабливішою за зміст. Розкрилися сірі мишки, і приказка про чортів і болото набула реальних обрисів.



— Чи відчували ви на собі екстрасенсорні впливи, чи взагалі ви вірите в це?



— Знаєте, на самому початку 90-х ми всі вірили в чудо, вечорами всідалися біля телевізорів на сеансах Кашпировського й Чумака. Я тоді був маленький, і мене це теж вражало. Проте тепер, із віком, ми стаємо скептиками й, як говорить моя подруга, все ділимо на 48. Я все одно залишаюсь скептиком. Навіть щодо проекту, в якому працюю. Попри те, що в душі чекаю на чудо.



А про себе особисто скажу, що іноді мені сняться пророчі сни. Я знаю, що сон, який мені насниться проти п’ятниці, неодмінно рано чи пізно здійсниться. Я вірю, що якщо багато думати поганого про якусь подію в житті, то це погане здійсниться. При цьому в мене «погане око». Я можу подивитися на людину, і вона перечепиться. Та це вже, напевно, не екстрасенсорні здібності.



Ми багато думаємо про сенс життя. Я теж свого часу замислювався про це. Немає впевненості в тому, що я зможу здійснити мрію всіх «міс світу» про «мир в усьому світі». Це навряд чи, таких амбіцій немає, але що стосується своєї маленької місії, то я точно знаю, що ще не доріс до того віку, коли відбудеться щось глобальне. Але є відчуття, що я прийшов сюди не просто так. Воно з’явилося ще в 19 років. 5 січня, коли в мене був день народження, таке мені спало на думку. І я в це вірю.



— Чи дивитеся ви реаліті-шоу конкурентів, чи знаходите якісь удалі ходи в їхніх програмах? Такі, які варто взяти на озброєння, приміром?



— Сказати, що я не стежу за творчістю конкурентів і колег з інших каналів, означало б покривити душею. Я не вважаю, що «ми найунікальніші й крутіші за нас тільки яйця». Певна річ, стежу. Та знаєте, я вже 15 років на телебаченні, і я не дивлюся, а проглядаю ці програми. Одного випуску мені вистачає, щоб зрозуміти суть і цінність проекту, відстежити якісь яскраві боки або зрозуміти, чому там є якийсь провал. І від чого це залежить: від продюсера, від каналу або від того, що оператор-постановник — дальтонік. Досвід не переймаю. Чесно кажучи, люди, котрі в нас роблять розважальне телебачення, поки що самі в темряві, ідуть навмання. Це моя суб’єктивна думка. Наприклад, «Інтер» цього року абсолютно відмовився від ентертейнменту, пішовши в соціалку й політику. Залишивши розважальним проектам 10% ефіру.



А я вважаю, що телебачення повинне насамперед розважати. Коли вмикаєш телевізор, хочеться побачити й почути позитив, а не те, як усе в житті погано. Або зрештою про погане, однак у розважальній формі. Мої знайомі кажуть: «Ти вже виріс із цих дитячих штанців хлопця-друзяки й телевізійного клоуна. Треба якось розвиватися далі».



Власне, якщо повернутися в минуле, я починав з репортерської роботи. Мої перші кроки на невеликому євпаторійському каналі були в інформаційному мовленні. А потім я збагнув, що людина, яка невипадково на телебаченні, це своєрідний кубик Рубика. З’являється нове завдання — і він з’являється в абсолютно новому світлі. Нова грань і новий образ відкриваються. Керівництво СТБ, запрошуючи мене на роль ведучого в «Битву екстрасенсів», довго сумнівалося, чи зможу я з романтичного ведучого «Кохання з першого погляду» і з патріотично-налаштованого ведучого «Ігор патріотів» раптом стати містично-харизматичним Воландом, від погляду якого багатьом стане недобре. Однак з поставленим завданням, уважаю, я впорався. І сам міняюся від програми до програми. Мине п’ять років, я почну вести новини, і це теж буде переконливо. Ще один внутрішній виклик.



www.telekritika.ua